Новина: Байдужість, яка потурає смерті
Вражаючі та кричущі факти про блюзнірську зневагу до життя людини у Новосавицькому психоневрологічному інтернаті, які були висвітлені у статті “Країна “психів”?” та сюжеті “Країна психів 2” журналіста 5 каналу Азада Сафарова, спонукали нас зробити цю заяву.
Хто або що змушує працівників дорослих психоневрологічних інтернатів забивати вихованців до смерті? Чи є у цьому вина міністрів та інших чиновників? Глибоко переконані, що не існує та не може існувати жодних “розумних” виправдань такої нелюдської поведінки людей, на котрих покладено обов'язок піклуватися про вихованців, а не вбивати їх.
Чи не одна з найгостріших проблем інтернатних закладів України — їх штучна закритість. Адже родючим ґрунтом для злочинного свавілля та самоуправства є високі паркани, ледь не воєнізована охорона території, звичні відмови “У нас закритий заклад, стороннім тут не місце”. Ця закритість існуватиме доти, доки нелюди, яких лише формально можна віднести до опукінів людей з обмеженими можливостями, будуть переконані у своїй безкарності, у пасивності громадян та у інших подібних практичних проявах усім добре відомого “Моя хата з краю...”.
Ставлення, зокрема, до людей, котрі не з власної волі та в абсолютній більшості випадків всупереч своєму бажанню потрапили в жорна нищівної інтернатної системи, віддзеркалює наше справжнє “прагнення” до європейської спільноти та побудови людяного суспільства.
Новосавицький психоневрологічний інтернат — лише один із проблемних дорослих психоневрологічних інтернатів. Про те, якою насправді є ситуація у всіх інтернатних установах Міністерства соціальної політики України, зараз невідомо нікому та буде невідомо доти, доки громадськість не захоче знати більше!
Мета Української благодійницької мережі згуртовувати усіх, кому не байдужа доля вихованців дитячих будинків-інтернатів. Саме з останніх після досягнення 18-річного (35-річного — з дитячих будинків-інтернатів, у яких є молодіжне відділення) наші співгромадяни потрапляють у дорослі психоневрологічні інтернати.
У багатьох дитячих будинках-інтернатах, з якими працює Українська благодійницька мережа, їх працівники, незважаючи на тотальне недофінансування цих сиротинців із бюджетів територіальних громад областей та мізерну оплату праці, щоденно безкорисливо дбають про вихованців, часто змушені самостійно шукати всілякої доброчинної підтримки.
Безперечно, що трапляються випадки цинічного нехтування працівниками інтернатів своїх професійних обов'язків, зневажливого та зверхнього ставлення до підопічних, розкрадання того, що небайдужі люди подарували найбільш нужденним — дітям, від котрих відмовилися батьки та котрі прикуті до ліжка.
Однак, звільнення працівників, зміна директорів та притягнення до відповідальності винних не зможе змінити на добрий Український лад тієї орієнтованої на знищення людини радянської інтернатної системи доти, доки в головах мільйонів українців пануватиме думка: “А що мені до тих вихованців інтернатів...”.
Вкотре наголошуємо, що кожен, незважаючи від того, скільки у нього часу, грошей, якими знаннями чи уміннями він володіє, може разом з іншими докладати зусиль до спільної доброчинної справи — кардинальної зміни життєвих умов наших співгромадян — інтернатних “в'язнів”. Немає участі кращої чи гіршої, немає допомоги більшої чи меншої, але є байдужість і ница пасивність та на противагу їм доброчинність, скерована за покликом серця.
Приєднуйтеся! Разом ми зробимо життя сиріт з обмеженими можливостями кращим!
Не знайте з чого почати? Почніть з короткого листа, адресованого на нашу електронну пошту.
На фото: цвинтар Великорибальського психоневрологічного інтернату (джерело: http://life.pravda.com.ua/society/2011/04/20/77652/).
Обговорити цю заяву на нашому форумі:
